В часі великої мовної, підручникової і національної боротьби, яка оце ведеться на нашому Підкарпатті між трьома напрямами, вороги нашого відродження пустилися шляхом епіґонів і на спосіб червоних аґітаторів і підлих хитрунів софізмами дурять наш бідний нарід. Не дивуємося їм, бо свідомі самі, що правди не мають за собою, стараються вони прикритою брехнею з’єднювати собі сторонників, тримаючися засади, що кожний середник, хоча б і найбільший злочин, — є добрий, якщо їм помагає до осягнення їхньої цілі.
В повному хаосі понять, який панує між нашим народом — і тверді русскіє і домашні прославлені неділянці закинули вудицю до каламутної води й хитро ловлять людей. Кажуть, що ми були русинами, тож маємо ними бути й далі, училися з руських книжок, тож маємо з них учитися і далі, русинами були наші великани: Духнович, Павлович, Добрянський, Кралицький, Попрадов і т.д. — тож русинами маємо бути й ми, а не якимись українцями. Закидають нам "українофільство" (хоч ми правдиві українці, а не українофіли!), добачують у нас впливи галицьких еміґрантів, бачучи між еміґрантами і соціалістів, і комуністів, і безбожників — оскаржують нас, що ми всі соціалісти, комуністи й безбожники, українців малюють як рогатих чортів, що прийшли винищити наш нарід і на кінець кричать: дивися, русине, які чорти ті українці і чи ти хотів би мати з ними щось спільного? Ні, лиши їх, бо ти ніколи не був, не є й не будеш українцем, а до смерті останеш русином, бо русини були твої предки й руська мати тебе породила, а руська мати може лише русина породити, а не якогось рогатого українця. Гарна й хитра софізма, яка не одного може збаламутити.
Русини ми, чи українці? Безперечно, що ми русини! Так відповість кожний національно свідомий чоловік на Підк. Русі, в Галичині, на Буковині й у Вел. Україні, якщо він не хоче бути підніжком і грязею чужого народу. Але тоді чому ми самі називаємо себе й позволяємо, ба й домагаємося, щоб нас називали й узнавали українцями? Чи ми вже покинули назву "русин" і виреклися її? Ось, саме відповідь на це питання треба пояснити нашому народові, щоб, будучи русином-українцем, не дався обманути всяким лжерусинам з під прапора Фенцика чи "Неділі".
Назви "русин" ми не вирікаємося й не покидаємо її. Нею називалися наші славні князі в Київі й у Галичині й на Підкарпатті, нею називалися наші великі предки, нею називаємося і ми. Ця назва нам була і є дорога і свята. Але коли ми днесь на перше місце видвигаємо й завше підчеркуємо назву "українець-український", то це робимо для того, щоб відрізнити себе від тих, що сталися зрадниками нашого народу й як вовки в овечій шкірі іменем "русини", іменем руського народу, іменем ніби руської культури за мадярські пенґе, за польські золоті туманять і продають русина. Вкрали нашу назву "русини" й нею послугуються в своїй юдиній роботі. Щоб отже відособнітися від тих справдішних яничарів і зрадників, ми перестаємо вживати стару нашу назву "русини", а вживаємо нашу не много молодшу назву "українці". І цього нашого поступовання ніхто не може нам брати за зле. Подібну аналогію маємо й у церковній термінолоґії. Напр., усі хрещені називаються християнами, то є не всі є членами правдивої Христової Церкви. Ото ж, щоб себе відосібнити від усяких відступників, члени правдивої Церкви Хр. називаються ще й осібним, більше спрецизованим іменем "католики". Не покидають назви "християне", але більше видвигають назву "католики", бо ж ім’я "християне" присвоїли собі та ним ошукують людей цілі сотки найрізнородніших, собі цілком противорічних сект, як це зробили й наші вороги з нашою назвою "русина".
Другу, ще свіжішу аналоґію маємо в сьогоднішній Галичині. В усіх трьох галицьких єпископствах заборонено в богослуженнях уживати назви "православні", а на її місце вживають назви "правомірні". Галицькі єпископи зарядили так тому, бо московські аґітатори цареславної схизми з тією нашою стародавньою назвою йшли між гр.-кат. вірників і поволи перетягали їх на схизму. Чи покинули наші галицькі браття назву "православні"? Ні, не покинули, тільки більше видвигають назву "греко-католики чи католики", щоб тим відрізнити себе від тих зрадників Церкви Христової, що підшилися під назву "православні" й нею воюють і шкоду роблять.
Ті дві аналогії нам цілком вистарчають. Ми так само не перестаємо бути русинами, тієї назви не покидаємо, вона нам свята й тепер, але коли під цю назву підшилися всякі свідомі чи несвідомі шкідники, які ні нашої мови добре не знають, ні духом нашого народу не живуть, а тільки служать чужим інтересам, на знищення нашого народу, тоді ми мусимо видвигати другу нашу назву "українці", щоб більше підчеркнути нашу нерозривну одність із великим укр. народом і щоб ясніше зазначити, що ми нічого спільного не маємо з тими, що, називаючи себе русинами, туманять і продають наш руський нарід.
Про це писати й це людям пояснювати треба саме сьогодні, коли по наших селах і по наших "Просвітах" русофільські аґітатори збирають підписи на "руські" учебники. Отже, українське свідоме громадянство, до роботи!
Борітеся — поборете!

справка:

Августин Иванович Волошин (1874—1945) — политический, культурный и религиозный деятель Закарпатья, греко-католический священник, в 1938 году — премьер-министр автономного правительства Карпатской Руси, в 1939 — президент этого государства.
Партия Волошина, устранив политических конкурентов, победила на выборах в сейм Карпатской Украины с 86,1 % голосов.
После распада Чехословакии в результате немецкой агрессии 15 марта 1939 Волошин в Хусте объявил Карпатскую Украину независимым государством, став её первым и единственным президентом и утвердив конституцию с национальной символикой на заседании сейма. Стремился к объединению украинских земель, за что Карпатская Украина удостоилась упоминания в Отчётном докладе Сталина на XVIII съезде ВКП(б): приходит, дескать, и предлагает присоединиться. Несмотря на прогерманскую ориентацию Волошина, Гитлер позволил регенту Венгрии Миклошу Хорти оккупировать Карпатскую Украину сразу же после её провозглашения (собственно, венгерское вторжение началось ещё 14 марта). Волошин обратился за помощью к нацистской Германии, надеясь повторить успех Йозефа Тисо, провозгласившего дружественную Берлину «суверенную» Словакию, однако немцы проигнорировали требования руководителя Карпатской Украины.
Вместе с правительством Волошин эмигрировал через Румынию на занятую немцами территорию и поселился в Праге. В мае 1945 арестован советскими спецслужбами, умер в Бутырской тюрьме (Москва).